“Як в нації вождя нема, тоді вожді її – поети” (Українська материкова література крізь міфологічну призму бачення Є. Маланюком).

Анотація

Євгена Маланюка прийнято вважати одним із чільних поетів української діаспори. Врешті, саме він започаткував вітаїстичний консолідуючий міф України в літературі ХХ століття у діаспорній літературі, яка продовжувала повноцінно існувати й розвиватися за рубежем як типове і повноцінне українське національне красне письменство епохи модернізму. Метафізична програма консолідуючого міфу України засобами художньої літератури метафізично перероджувала читачів-реципієнтів українського походження за рубежем із “рабів у буй-турів”. Іншими словами – забезпечувала реальну появу потенційних пасіонаріїв, національно свідомих українців, які навіть в умовах існування тоталітарного СРСР виношували ідею Української державності й мріяли про соборну Україну не “в екзилі”, а на питомих українських землях.

На території радянської України Євген Маланюк був забороненим письменником. При згадці про нього материкові критики обов’язково вживали епітет “фашист”, а радянські поети, зокрема Володимир Сосюра, щоб заявити про власну вірнопідданість комуністичній партії, погрожували з ним обов’язково зустрітися “в бою”. Закономірно, що вітаїстичний консолідуючий міф України навіть в обсязі одних лише Маланюкових поезій пересічним читачам був абсолютно не доступним. Проте на початку 90-х років ХХ ст., коли під час Референдуму не тільки генетичні українці, а й громадяни інших національностей, які проживали на території України, проголосували за незалежність і протягом наступних 20‑и років неодноразово відстоювали Українську державу мирно й збройно, Євген Маланюк виявився одним із найбільш затребуваних поетів. Його вірші увійшли в шкільну програму з української літератури для старших класів, творчість стала об’єктом дослідження кандидатських і докторських дисертацій.

Врешті, Євген Маланюк був не тільки відомим поетом, не тільки унікальним ідеологом і політологом, а й талановитим критиком і літературознавцем. Уже всередині ХХ ст. у критичних і літературознавчих працях цей науковець користувався інструментарієм методології міфологізму, яка на той час у передових колах літературознавців Західної Європи і Америки була особливо популярною, але в материковій Україні абсолютно не відомою з причини “залізної завіси”, яка унеможливлювала будь-які інтегральні процеси.

Міфологічне мислення Маланюка-лірика, Маланюка-історіографа, Маланюка-есеїста й Маланюка-літературознавця спричинилося до кардинально іншої обсервації української материкової культури й літератури того часу, ніж ці явища трактували радянські критики й науковці. Маланюк мав сміливість вести мову про те, про що не тільки було заборонено й згадувати в СРСР, а навіть про те, що самі українці намагалися обминути й у діаспорі, як ганебне або недолуге в нашій національній історії. Його висновки про помилки й прорахунки  Хмельницького, І. Мазепи, М. Грушевського, С. Петлюри аж ніяк не виявилися загорнутими в барвисті папірчики солодкої брехні, цнотливо-сором’язливого утаювання від реципієнтів гіркої історичної правди.

Коли ж Євген Маланюк приступав до фахового аналізу літературного процесу в Радянській Україні й оцінки злісного перекручення радянськими літературознавцями ідейно-тематичного наповнення художніх текстів так званого “дожовтневого періоду”, його справедливому гніву не було меж. Саме “залізних імператор строф” заговорив про звульгаризованого Шевченка, про вишукування в радянські часи у віршах цього українського генія не тільки того, що там ніколи не було, а й того, що апріорі навіть бути не могло. Маланюкові висновки про значення в українському красному письменстві І. Франка та Лесі Українки виявилися суголосними з сучасним прочитанням їхньої творчої спадщини.

Є. Маланюк феноменально зробив належні порівняльні аналізи творчості провідних українських письменників із напрацюваннями зарубіжних, застосовуючи зіставлення й методологію сучасної компаративістики. Він розкривав підтекстові змістовно-смислові компоненти віршів О.Пушкіна, М. Светлова, вказуючи на шовінізм як прикмету Росії та її громадян у цілому, починаючи від останніх пияків і закінчуючи геніями.

Критичне ставлення цього літературознавця до М. Гоголя й В. Винниченка також не є безпідставним. Належна аргументація висновків Є. Маланюком і в цьому випадку наукова й усебічна.

Стосовно Ліни Костенко, то Євген Маланюк не тільки повів мову про доречність повторення загальновідомих слів І. Франка про Лесю Українку і “всю соборну Україну”, а й нагадав реципієнтам своєї статті, що екстремальні події Другої світової війни, як і фатальне фіаско Першої світової, революція, громадянська війна запрограмували появу таких митців, як М. Зеров, Г. Нарбут, Ю. Яновський, Б. Антоненко-Давидович, М. Бажан, В. Підмогильний, а також значно пізнішу від них у часі (60-і роки) реалізацію творчого потенціалу Ліну Костенко на вроджену духовну суверенність і національну самоідентифікацію всупереч догмам тоталітарної комуністичної ідеології.

Є. Маланюк справді був і залишається духовним вождем як українців за кордоном так і – метафізично й уже тільки на перспективу – материкових синів і дочок України сьогоднішньої