Тайнопис галицького Межиріччя: часопросторова організація есеїстики Юрія Андруховича
DOI:
https://doi.org/10.15330/jpnu.1.4.83-92Ключові слова:
жанр, есеїстка, інтимно-приватний хронотоп, часопросторові координати, наратив, ідилічний хронотоп першочасу, хронотоп апокаліпсису, локусАнотація
У статті проаналізовано есеїстику Юрія Андруховича (зокрема твори, що увійшли до книги
‚Дезорієнтація на місцевості. Спроби‛) крізь призму часопросторової організації як одного з
важливих композиційних та образотворчих прийомів авторської стратегії письменника.
Для есеїстики Андруховича характерна внутрішня динаміка образу, складна сітка асоціацій,
парадокс як спосіб гри з читачем, що досягається постійним перетіканням часу історичного,
соціального в інтимно-приватний хронотоп власного світосприйняття. Така спроба погляду на
європейську культуру в різних часопросторових координатах й водночас відчуття її пульсації в
сьогоденні дозволяє авторові вповні реалізувати ідею Центральної Європи як мультикультурної та
питомо української традиції, дає можливість вдало вивести кардіограму приватного наративу на
сплеск філософсько-історичних роздумів.
Текст Андруховичевої ‚Дезорієнтації<‛ моделюється у вимірах різних часопросторових
площин, завдяки чому локуси, про які йдеться, постають як палімпсести міст і місць – геологічні
зрізи різних часових пластів, що просвічують своїми глибинними підтекстами в авторському
наративі. Автор вдало включає в соціально-історичний час ідилічний хронотоп першочасу (доречно
маркований авторським гумором ‚міф Австро-Угорщини‛, містичний локус Карпат), поєднуючи
його з інтимним хронотопом приватного часопростору – родової пам’яті, акцентує хронотоп
92 Natalia Maftyn
апокаліпсису як руйнування Традиції, однак ідейне скерування його есеїстики – в акцентуванні
двовекторної спрямованості соціально-історичного часу, що забезпечує тяглість традиції й історизм